Анатолій Самойленко

Вереснева тиша. Синь небес.

Килимами пломеніють квіти.

А далеко й недалеко десь

Рвуться бомби, умирають діти.

А далеко й недалеко, там

Ходить смерть і домовини сіє...

В Україні всім на щастя нам

Вересень у квітах пломеніє.

Кревні! Як ніколи, бережіть

Наші тихі осені барвисті.

Бо ж нелегко упродовж століть

Ми долали відстані вогнисті.

Вереснева тиша.

Синь небес.

Стільки сонця в кетягах калини!

Миру тобі, роде мій увесь,

Під високим небом України!

ЗАГИБЛІ ЗА УКРАЇНУ В ЗОНІ АТО

АРАБСЬКИЙ ВІКТОР РОМАНОВИЧ

/Files/images/АРАБСЬКИЙ.jpg

Народився 25 червня 1969 року у Воронівці Городищенського району в сім’ї робітників. У 1984 році закінчив школу, навчався в Шевченківському гідромеліоративному технікумі, 2 роки служив у «Десні», мобілізувався у званні старшого сержанта. Земляки розповідають, що у нього були золоті руки й щире серце, любив життя і людей, мав багато друзів, кумів, був працьовитим, тримав велике господарство. 3 вересня 2014 року його мобілізували на військову перепідготовку. Сільська громада повністю його обмундирувала. Служив у 3-му окремому танковому батальйоні «Звіробій» механіком-водієм, пройшов не одну гарячу точку на Донбасі. На новорічні свята приїздив у короткострокову відпустку. Загинув 8 лютого 2015 року в результаті мінометного обстрілу – намагався врятувати підбитий танк та дiстати загиблого товариша. Поховали героя 12 лютого в рідному селі. У нього залишилися мати, дружина, діти, сестра і брат. Посмертно нагороджений Почесною грамотою Черкаської облдержадміністрації і обласної ради та відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

Загибель молодих танкістів Василя Ткаченка і Віктора Арабського боляче вразила жителів усього району. Їм було лише по 45 років. Це були перші втрати Городищини у російсько-українській війні. Два дні підряд в селі були похорони – страшні ознаки війни. Провести воїнів в останню дорогу прибули у Воронівку бойові побратими з Городищини, Звенигородщини, Шполянщини, котрі якраз перебували у відпустках. На честь земляків, які загинули в зоні проведення антитерористичної операції, 8 травня 2015 року у центрі Воронівки встановили пам’ятник. В його обрисах вбачається розколоте серце.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагороджений Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).

Нагороджений Почесною грамотою Черкаської облдержадміністрації і обласної ради (посмертно).

БУРАЧУК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

/Files/images/Бурачук.jpg

5 червня у Городищі на площі Миру відбулось прощання ще з одним полеглим героєм, який став на захист держави від ворога. Василь Васильович Бурачук народився 18 травня 1994 року в смт. Красноїльськ Сторожинецького району Чернівецької області. В 2001 році разом з батьками переїхав в село Журавку Городищенського району. Василь був доброзичливий, ввічливий, дружелюбний, чуйний, відважний, мав багато друзів, займався спортом. 27 травня 2015 року був призваний на строкову службу, а вже 30 вересня підписав контракт. Служив у складі 30-ї бригади.

2 червня в районі Волновахи Донецької області загинув Герой. Коли розпочався мінометний обстріл, він з товаришами намагався заховатися в укритті, але був убитий кулею ворожого снайпера у потилицю. У нього залишилися мати, батько, дві менші сестри, а також громадянська дружина і дитина.

Указом Президента України № 363/2017 від 14 листопада 2017 року, "За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ПЕНЬКОВ ВАЛЕНТИН ІВАНОВИЧ

/Files/images/Пеньков.jpg

Він народився 14 грудня 1978 року. Жив на околиці Городища – у мальовничому урочищі Чуїха. Отримавши повістку з військкомату, відразу пішов захищати рідну землю – не ховався, не шукав приводу уникнути служби. Із 4 лютого 2015 року проходив навчання у центрі військової підготовки «Десна». А на передову потрапив у квітні. Воював танкістом-навідником у складі одного з танкових підрозділів Збройних Сил України. Два місяці брав участь у бойових діях. 5 червня 2015 р., близько 14:50, отримав поранення під час обстрілу з міномету 120 мм калібру опорного пункту під містом Горлівка (Донецька область), був доправлений до Харківського ВМКЦ, потім переведений до Львівського ВМКЦ. 10 червня о 00:25 від отриманих поранень помер. Йому було лише 37 років. 11 червня 2015 року у Городищенському районному Палаці культури відбулася церемонія прощання з героєм. В останню дорогу його провели керівники району та міста, голови територіальних громад, представники трудових колективів, громадськість. Помолитися за його вічний спокій прийшли усі священики Городищенського благочиння, земляки у глибокій скорботі стали на коліна. Над могилою пролунав гімн України і салют з автоматів.

Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ПОНУРКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

/Files/images/Понурко Тарас.jpg

Йому було лише 33 роки. Жив у селі Дирдин, працював на пилорамі. На військові службу мобілізували 16 березня 2015 року. Потрапив до військового навчального центру «Десна». Там захворів, після кросу йому стало зовсім погано, помер від пневмонії. У Тараса Григоровича залишилася мати, дружина і двоє дітей. Прощання з земляком відбулося у сільському Будинку культури 28 березня 2015 року.

Хоч він загинув не на полі бою, проте усе-одно це жертва війни. Адже військкомати здійснюють мобілізацію саме через російську агресію проти України. Поховали військовослужбовця 28 березня 2015 року у рідному селі.

СИНЧАК АНАТОЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

/Files/images/синчак.jpg

Народився 30 березня 1972 року у с. Снітків, що на Вінничині. З одинадцяти років разом із батьками проживав у Мошнах, а з 1994 року – у мальовничому селі Буда-Орловецька Городищенського району. Але спокійне мирне сімейне життя обірвала війна. До армії мобілізували 14 вересня 2014 року. Він загинув смертю хоробрих 17 лютого 2015 року у районі Дебальцево Донецької області. Прикривав відхід наших частин та поранених побратимів. Коли був убитий офіцер, зайняв його вогневу позицію. Відважного бійця скосила крупнокаліберна куля російського снайпера. Тіло героя залишилося на окупованій території. Тож забрати його і поховати в Буді-Орловецькій вдалося тільки 5 березня. Із героєм попрощалися у сільському клубі, де зібралися не тільки рідні та близькі, жителі села, а й керівництво району та голови територіальних громад, бойові побратими – учасники антитерористичної організації. Відбувся мітинг, проведено молебень. Героя АТО проводжали в останню путь, стоячи на колінах. У захисника України зосталася родина – старенька мати, дружина, двоє синів.

Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016 року, "За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

СКОБЛЕНКО ВІКТОР СТЕПАНОВИЧ

/Files/images/скобленко.jpg

За допомогу українським військовослужбовцям був замордованого луганськими сепаратистами. Своє життя він віддав за проукраїнські погляди, які ніколи не приховував. Народився 14 лютого 1950 року в Стеблеві Корсунь-Шевченківського району. Школу закінчив із золотою медаллю, мав дві вищі освіти. Спортивний, ініціативний, він вірив в українську армію, допомагав їй усім, чим міг. Був справжнім українцем! Останні 25 років жив на Луганщині. Біда сталася з приходом на Донбас сепаратистів та російських найманців. Віктор Скобленко разом з дружиною Ольгою з перших днів активно підтримували українських бійців – ділилися всім, що в самих було. Давали солдатам молоко, мед, пиріжки…На 64-літнього Віктора Скобленка недруги донесли в комендатуру. Звинуватили, що в його домі зупинявся командир української армії. Сепаратисти жорстоко над ним знущалися. Від тяжких побоїв він помер. Поховали Віктора Скобленка 16 вересня 2014 року в селі Журавка Городищенського району, де живе його брат, і як заповідав сам патріот.

За героїчну стійкість Віктора Скобленка посмертно нагороджено Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною». Нагороду передали синові героя. Сільська рада придбала для сім’ї українського патріота будинок в Журавці.

ТКАЧЕНКО ВАСИЛЬ АНТОНОВИЧ

/Files/images/ткаченко.jpg

Народився 1 січня 1968 року у селі Воронівка Городищенського району, де і закінчив восьмирічну школу. Потім навчався в Гарбузинському профтехучилищі № 3 Корсунь-Шевченківського району. Два роки служив в армії, військову службу проходив в Угорщині, залишився на понадстрокову службу у званні прапорщика. Згодом одружився, жив у Донецьку, але останнім часом проживав у рідному селі. Був щирим, безвідмовним, завжди допомагав в усьому. 7 серпня 2014 року пішов добровольцем захищати Батьківщину. Сільська громада придбала для нього захисне спорядження та обмундирування, за що постійно дякував односельцям. Був командиром танка окремої механізованої бригади. Передав із фронту прапор України з підписами танкістів. Загинув 6 лютого 2015 року о восьмій годині ранку в результаті мінометного обстрілу в районі села Кримське Луганської області. У нього залишилася старенька мати, сестра, племінники. Йдучи на фронт, попросив свого племінника доглянути матір, ніби відчував, що не повернеться. Поховали 47-річого героя 11 лютого 2015 року на сільському кладовищі в рідній Воронівці. Посмертно нагороджений Почесною грамотою Черкаської облдержадміністрації і обласної ради та відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Кiлькiсть переглядiв: 63

Коментарi