Городище

Герб міста

/Files/images/герб.jpg

Прапор міста

/Files/images/прапор.png

Історична довідка

Городищина - батьківщина родини промисловців, підприємців, садоводів і науковців Симиренків, композитора, співака, автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» С.С. Гулака-Артемовського. Доля велета української думки, національного пророка Тараса Григоровича Шевченка також тісно пов’язана з Городищем.

/Files/images/кобзар.jpg

Городищенський район розташований у центральній частині лісостепової зони України на берегах колись повноводної річки Вільшанки і межує з 5-а райономи: Черкаським, Смілянським, Звенигородським, Шполянським і Корсунь-Шевченківським районами.

/Files/images/IMG_1350 Фото Зубко О..jpg

Як адміністративно-територіальну одиницю район утворено в 1923 році, який об’єднує 32 населені пункти і 20 сільських рад, де проживають 40 тисяч жителів, з них 14 тисяч - у місті Городище. Територіально він входив до Київської губернії (1923-1925 рр.), Черкаського округу (1925-1932 рр.), Київської області (1932-1953 рр.). З січня 1954 року район увійшов до новоствореної Черкаської області. В 1963 році в зв’язку з розукрупненням район було розформовано, а 1 січня 1967 року відновлено в нинішніх межах. В 1956 році Городище віднесено до категорії міст районного підпорядкування.

/Files/images/Вільшанка.JPG

Місто виросло на берегах річки Вільшанки, правої притоки Дніпра, на терені давнього поселення (городища), рештки якого зберігалися до кінця 19 століття. Назва населеного пункту походить від старослов’янського слова «град», «город». У часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені ровами і валами. Багато таких поселень було спалено і знищено внаслідок нападів кочівників. Після монголо-татарської навали на місцях руїн і згарищ зводилися нові поселення, а називали їх по-старому - городищами.

Найімовірною датою заснування називають 1049 рік, коли за «Повісті врем’яних літ» князь Ярослав почав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах держави.

Перша писемна згадка про Городище належить до 16 століття. Поселення часто зазнавало ворожих нападів. 1527 року воно було спалене татарами. Відродилося лише через 106 років. Поблизу Городища існували поселення бронзового віку, залишки культури 8-7 століть до н.е.

У першій половині XVII століття Городище наніс на карту французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який служив пропольському війську.

/Files/images/карта.jpg

У червні 1664 року козаки під проводом Івана Сірка розгромили під Городищем татарські полчища. Після Андрусівського перемир’я1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі. Жодна з історичних подій не минула населення краю. Тут формувалось і діяло козацтво середнього Подніпров’я, спішили посли в столицю нашої держави Чигирин, проходили народні повстання, відомі як Гайдамаччина, Коліївщина.

1793 року стало волосним центром. В 10-11 столітті на місці нинішнього Городища були такі поселення: Жабокряки, Теличківка,Бугаївка.

/Files/images/Балашова.png

Городище разом із Смілянщиною було пожалуване Климу Олександровичу. Потім воно переходить до графів Моравських, які правили тут понад 250 років. Від них потрапляє до польських магнатів Любомирських, а незабаром до рук князя Потьомкіна, далі до Енгельгардтів, Браницьких, Воронцових і нарешті в кінці 19 століття стає власністю поміщиків Балашових.

На світлині: графиня Катерина Балашова

/Files/images/економія.png

Визначною подією в історії містечка було будівництво в 1847 році між Городищем і Млієвом Городищенського механічного заводу братів Яхненків і Симиренків, а в 1848 році тут же, над Вільшанкою, був споруджений Городищенський цукровий завод.

/Files/images/1486975834_2_gorodyschenskyy-cukrozavod.jpg

В 1876 році збудовано новий цукрозавод - Маріїнський, один із кращих в Росії.

/Files/images/місто 1962 рік.jpg

Кожна вулиця, кожний куточок міста – то німі свідки далеких і близьких подій, радощів і горя, звитяг і поразок, трагедій і слави.

Тисячі Городищан самовіддано і наполегливо працювали для розвитку нашого краю. Серед них:

- 14 Героїв Радянського Союзу,

- єдиний на Черкащині кавалер чотирьох медалей «За відвагу»,

- 5 Героїв Соціалістичної Праці,

- 20 заслужених працівників різних галузей народного господарства, з них 7 Заслужених працівників культури України,

- 6 видатних науковців,

- член Національної спілки письменників України.

/Files/images/Минуле.jpg

Роль Черкаського краю у

виникненні та розвитку українського козацтва

Черкаський староста Остафій Дашкович першим на початку ХVI ст. створив у краї козацькі загони для боротьби с татарами. Його справу продовжив відомий черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда). Самі Черкаси були на той час основним місцем зосередження козацтва. Тоді “Черкасами” називали всіх українських козаків. Чигирин, Корсунь, Канів, сміла, Золотоноша та інші міста нашого краю стають відомими центрами розвитку козацтва, свідками козацької слави.

/Files/images/Хрест.jpg

Цікава сторінка нашої історії доби українського козацтва пов’язана з с.Трахтемирів Канівського району – першою столицею реєстрового козацтва (1578 р.), де розташовувався Трахтемирівський козацький монастир та відомий шпиталь – один із перших лікувальних закладів України. На їх основі тут створено державний історико-культурний заповідник “Трахтемирів”.

У XVIII ст. наш край стає центром гайдамацького руху та великого повстання, яке дістало назву “Коліївщина”. Його початок веде в урочище Холодний Яр, що розташоване в Чигиринському та Кам’янського районах Черкаської області. Саме там в травні 1768 року розпочали свою боротьбу гайдамацькі загони Максима Залізняка. Холодний Яр не має аналогів за кількістю вагомих історичних подій, які відбувалися під шатами багатовікових дубів.

Перша друкована згадка про Холодний Яр належить історикам, що описали битви литовських та російських воїнів з ординцями в 1363-1367 роках на Синій воді в степу (річка Синюха).

У часи існування Запорізької Січі територія на південь від Холодного Яру входила до складу «Вольностей запорозьких козаків». Холодний Яр і Чорний ліс були прикордонною зоною. До ліквідації Запорізької Січі Холодний Яр був пересильним пунктом на шляху до острова Хортиці. Втікачі, які добиралися в цей район, вважали себе вільними.

Так було і в 1637 році, коли загони гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка разом з селянами навколишніх сіл почали свій наступ на польську шляхту з хутора Буди, де служителі Мотронинського монастиря урочисто благословили їх у похід. Повстанці оволоділи Корсунем, але під селом Кумейки зазнали поразки і, відступивши до села Боровиці неподалік Чигирина, змушені були капітулювати. Багато хто з повстанців перейшов на Лівобережжя Дніпра, а інша частина їх, уникаючи кари. знову подалася до Холодного Яру, гуртуючись у нові загони.

У поході Павлюка брав участь і Богдан Хмельницький. І 24 грудня 1637 року як військовий писар підписав у Боровиці разом з іншими акт капітуляції повстанського війська. Після поразки повстання Хмельницький був у 1638-1647 роках чигиринським сотником.

У 40-роках 17 століття з новою силою завирували Чорний і Чумацький шляхи. Обоє вони пролягали через Холодний Яр. По Чорному шляху безупину мчали запорізькі гінці на Україну та назад до Січі, скрізь агітуючи козацтво до виступу проти польського ярма.

Чумацьким шляхом, що проходив через Чигирин, Холодний Яр, Умань рипіли козацькі мажі, наповнені продуктовими та промисловими товарами, рибою і сіллю з Волги, Дону, Закарпаття, зброєю з Тули.

У цей час польський король Владислав доручив Богдану Хмельницькому формувати козацькі загони для наступу проти кримського хана. Це була слушна нагода для козаків згуртуватися в єдине військо і вдарити по польських магнатах. Про такий намір Хмельницького довідався чигиринський староста Конецпольський. Підстароста Д.Чаплинський по-розбійницькому напав на хутір Хмельницького – Суботів, що за 20 км від Холодного Яру, з метою позбавитися небезпечного ватажка українського козацтва.

Восени 1647 року Хмельницький зібрав своїх однодумців на нараду. Не виключено, що ця нарада могла відбуватися десь в Холодному Яру, можливо, навіть в Мотронинському монастирі, що був затишним місцем для таких таємних зборів. Наприкінці цього ж року Хмельницький із загоном козаків вирушив до Запорізької Січі, де в січні 1648 року підняв повстання, що поклало початок визвольній війні українського народу проти шляхетської Польщі.

На кінець 1648 року Лівобережжя і майже вся Правобережна Україна були визволені від влади польських панів.

Новим життям зажив Холодний Яр. По його прадавніх шляхах заснували до Чигирина посланці європейських та азіатських країн, бо на час Визвольної війни Чигирин став не тільки резиденцією гетьмана, а й фактично столицею України.

У навколишніх селах Медведівці, Жаботині розташувалися козачі сотні Чигиринського полку. Дбаючи про військову могутність козацького війська, Хмельницький наказав налагодити виробництво зброї, в тому числі й гармат, в Холодному Яру. Там прискореними темпами діяли підприємства по добуванню дьогтю, вугілля, виробництву пороху, кувалася зброя, виплавлявся метал. Залишків поташень, гут та дрібного металургійного виробництва і сьогодні багато в холодноярських лісах. Очевидно, саме тут виготовлялася зброя для повстанських загонів.

У серпні 1657 року дзвони Мотронинського монастиря скликали селян і козаків віддати останню шану найславетнішому гетьманові України Богдану Хмельницькому.

Ховали гетьмана в Суботові, в Іллінській церкві, за великої кількості селян і козаків. Коли в 1664 році польська шляхта підступила до Суботова, за народними переказами козаки потай переховали тіло Богдана Хмельницького і його сина Тимоша на Великодній горі в Холодному Яру.

На початку 18 століття Правобережна Україна потерпала від феодального та шляхетського гніту. Як наслідок сваволі повсюдно спалахують народні повстання. Небезпечним залишався для шляхти Холодний Яр, де в потаємних місцях кувалася зброя і гуртувалися загони повстанців.

Після 1709 року, коли царський уряд зруйнував Чортомлицьку Січ, частина запорожців оселилася в Холодному Яру, який став пересильною базою між Правобережною Україною і Запорозьким Великим Лугом. Сусідом Запорозького коша став Мотронинський монастир.

Холодний Яр і Мотронинський монастир стали місцем початку Коліївщини 1768 року. Восени 1767 року оселилась у монастирях Мотронинському, Лебединському, Онуфрієвському, Виноградському, Мошенському група запорозьких козаків під виглядом послушників, які разом з повстанцями і перейшли до практичних дій. Ядро групи складалося із восьми січовиків, яку очолив Йосип Шелест.

Територію Холодноярської Січі гайдамаки використовували для тимчасового свого перебування і розміщення транспорту та військового спорядження. Якщо Запорозька Січ була військовою і адміністративно-територіальною організацією запорозького козацтва, то Холодноярська Січ такої ролі не виконувала. Вона не мала навіть відповідних фортечних укріплень, тому назвали її Січчю лише умовно, як тимчасову базу перебування гайдамаків у Холодному Яру.

Місце Січі значиться на теперішній карті Холодного Яру. Тут стоїть тимчасовий знак з написом «Гайдамацька Січ заснована в середині 18 століття. Тут відбувалися наради керівників повстання».

Місце збору на Бойковій Луці, повстанці назвали «Скликом». Воно було розташоване за два кілометри від Мотронинського монастиря. Тут гайдамаки спорудили тимчасові приміщення – землянки для людей і стоянку для коней. Для приготування їжі монастир передав повстанцям 15 казанів.

«Скликом» гайдамаки ще називали й казан, що був підвішений на дуб, а біля нього лежав молот, яким били в казан, коли треба було скликати гайдамаків на раду чи в похід. Тепер цей казан, що служив повстанцям «Скликом» під час Коліївщини зберігається в Національному історичному музеї в Києві.

Отже, у 1767 році із Запоріжжя в Холодний Яр прибув Йосип Шелест і став отаманом гайдамацького коша. Тоді ж в монастир під видом послушника було послано кмітливого козака Тимошівського куреня Запорізької Січі Максима Залізняка. Він швидко знайшов спільну мову з ченцями і вони стали шити одяг для повстанців, збирати запаси продуктів на 1000 душ. На весну 1768 року в Холодному Яру і навколишніх селах Жаботині, Мельниках, Медведівці, Буді зібралися загони селян і козаків, цілком готових до виступу. В цей же час в старостві з’являється загін польських конфедератів на чолі з Шеньовським, вчиняючи розправи в селах понад Тясмином, примушуючи населення переходити до унії. Конфедерати нападали на тих, хто переховувався в лісах, «Катували їх, били, грабували, калічили і вбивали».

Після вбивства повстанці обрали своїм полковником 28-річного козака Запорозької Січі, уродженця Чигиринщини Максима Залізняка.

Пам’ятне місце обрання Максима Залізняка керівником гайдамацького загону розташоване у 48 кварталі Холодного Яру.

26 травня 70 запорожців та 300 польських підданих увійшли до Мотронинського монастиря на молебень, 27 травня 1678 року гайдамаки розпочали похід проти поляків Правобережною Україною. В перший день повстанці взяли штурмом замок Жаботин, а звідти через Куликівку рушили на Черкаси. На території Креселецького лісництва встановлено пам’ятний знак з текстом: «Гайдамацький Яр. Цим яром повстанці в 1768 році йшли на Жаботин». За свідченням Максима Залізняка в Холодному Яру, в розпал повстання діяло близько 470 повстанців.

Отже, саме з Чигиринщини, Холодного Яру у 1768 році почалося національно-визвольне повстання – Коліївщина. Очолив його, як відомо, запорозький козак Максим Залізняк, послушник Мотронинського монастиря. У Мельниках на той час до вступу в загін повстанців проживав і один із сподвижників М. Залізняка – Семен Неживий. Тут ще й зараз поширені перекази про «освячення ножів» гайдамаками в Мотронинському монастирі. А назви ярів в навколишньому лісі – Гайдамацький, Січ, Ратище, Склик і прізвище жителів села – Холод, Атамась нагадують про героїчні події того часу.

На козацькому цвинтарі, що біля Мотронинського монастиря, поховані останні учасники Коліївщини, закатовані царськими та шляхетськими військами. Окремі ватажки гайдамацьких загонів пішли кобзарями по шляхах України і часто вертали в Холодний Яр, щоб вшанувати пам’ять товаришів по зброї, вклонялися козачому цвинтареві та Максиму Залізняку, портрет якого довгий час висів у Мотронинському монастирі.

/Files/images/Мотронинський монастир.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 135

Коментарi