"ЗБЕРЕЖИ ПАМ'ЯТЬ. ЗБЕРЕЖИ ПРАВДУ" 28 ЛИСТОПАДА - ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

2020-11-18

/Files/images/Голодомор.jpg

Цьогоріч Україна та світ вшановуватимуть невинно вбитих голодом у 1932–33 роках українців 28 листопада.

/Files/images/тогт.jpg

Традиційно о 16:00 ми запалимо свічки у вікнах своїх будинків або біля меморіалів пам’яті жертв Голодомору-геноциду по всій Україні та за кордоном.

Це всеохопна акція «Свічка у вікні», яку у 2003 році ініціював дослідник Голодомору Джеймс Мейс.

/Files/images/голод2.jpg

До роковин Голодомору Український інститут національної пам'яті та Національний музей Голодомору проводять інформаційну кампанію "Збережи пам'ять. Збережи правду"

Від моменту вчинення злочину минуло 87 років, і фотографії, сімейні речі та історії стирає пам’ять. Щоб назавжди вберегти історію вашого роду, розкажіть історію родини, запишіть свідчення свого дідуся чи бабусі, дослідіть сімейний фотоархів та реліквії — передайте їх до музею. Для того, щоб поділитися історіями та родинними предметами пам’яті, напишіть на музейну скриньку memoholodpress@gmail.com.

У рамках кампанії, до 28 листопада, в соціальних мережах Facebook, Instagram, Twitter та YouTube оприлюднюватимуться інформаційні матеріали про Голодомор.

Згадаймо всіх, згадаймо нині

Згадаймо, маючи нагоду

Це кров і сльози України,

Трагедія її народу.

М. Плотніков

1933 рік немає забуття, як і немає прощення... Геноцид українського народу непоправно підірвав генофонд нації, став проявом нелюдської суті тоталітарного режиму.

Свідчення очевидців Голодомору 1932-1933 років жителів Городищини:

Люта Катерина Федорівна (1925 р.н. м.Городище)

В нашій сім'ї четверо дітей. Мати робила в колгоспі за мисочку чечевиці, батько міняв на хліб материні хустки, їздив аж у Росію. Мене батько влаштував на Донбас, там на шахтах щодня давали порцію супу, за яким стояла довжелезна черга, але я вижила… Батько знов пішов у колгосп, хоча і не хотів, на млин, змітав і приносив борошняний пил.

Теличко Ганна Степанівна (1924 р.н. с.Дирдин)

Сім’я була бідною, батько чоботарював. Коли розпочався голод мама померла. Мені було 8 років сестрі Поліні - 5. В меншої попухли ноги, батько вдалося влаштуватись в МТС, там давали трохи їжі.

Ми збирали на колгоспному полі мерзлу картоплю, робили крохмаль, з листя липи мука була темнувата, а цвіту акації була біла. Улюбленим наїдком дітей був молочай, розтирали його руками і приспівували «Молочай, молочай в кізяки його вкачай, а з кізяків в молоко, щоб добріше було».

Батько дуже переживав за дітей, хотів зберегти нас. Під час жнив йшли затяжні дощі, вимило картоплини велику і білу, батько впав на коліна і став плакати: «Виживемо!».

Пам’ятаю, коли по сусідству помер чоловік, до хати зайшла його сестра попрощатися і побачила картину від якої знепритомніла.

Дружина зрізала з мертвого чоловіка м’які частини тіла і варила в казані. В голодовку вона вижила, але згодом від докорів дочки повісилась.

Піскова Оксана Прокопівна ( по вуличному Галанка с. Валява)

Тільки у 1975 році жінка відкрила для рідних таємницю кладовища, що з’явилось у неї в дворі у 1933 році.

Цей спогад переповів Антон Пісковий – син Оксани Прокопівни. Оксанин чоловік – Іван був добрим господарем, метикуватим. Придбав двох коней, заробляв добре. В сім'ї росли дванадцять хлопчиків і тринадцята дівчинка. Не хотів Іван віддати коней у колгосп - його вбили, а коней забрали.

В голод опухли і померли діти. Закопувала мати своїх діток у двірному вишняку. Останню дівчинку ховала вже напівжива - голод і похорони витруїли з душі все людське.

Дванадцять могилок і зараз можна побачити біля хати - пустки у Валяві. А де тринадцята ніхто не знає. Старший син Антон приніс дітям гілку акації, діти пересварились, а мати нагримала. Він пішов з дому та й загубився. Балакали, що його вбили і з’їли односельці.

Оксана Прокопівна чудом вижила. Народила сина і померла в 1983 році.

Кажуть, що минуле часто повторюється, якщо його забувають… 1933 рік немає забуття, як і немає прощення...

/Files/images/голод 1.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 8

Коментарi