2020-11-18
Цьогоріч Україна та світ вшановуватимуть невинно вбитих голодом у 1932–33 роках українців 28 листопада.
Традиційно о 16:00 ми запалимо свічки у вікнах своїх будинків або біля меморіалів пам’яті жертв Голодомору-геноциду по всій Україні та за кордоном.
Це всеохопна акція «Свічка у вікні», яку у 2003 році ініціював дослідник Голодомору Джеймс Мейс.
До роковин Голодомору Український інститут національної пам'яті та Національний музей Голодомору проводять інформаційну кампанію "Збережи пам'ять. Збережи правду"
Від моменту вчинення злочину минуло 87 років, і фотографії, сімейні речі та історії стирає пам’ять. Щоб назавжди вберегти історію вашого роду, розкажіть історію родини, запишіть свідчення свого дідуся чи бабусі, дослідіть сімейний фотоархів та реліквії — передайте їх до музею. Для того, щоб поділитися історіями та родинними предметами пам’яті, напишіть на музейну скриньку memoholodpress@gmail.com.
У рамках кампанії, до 28 листопада, в соціальних мережах Facebook, Instagram, Twitter та YouTube оприлюднюватимуться інформаційні матеріали про Голодомор.
Згадаймо всіх, згадаймо нині
Згадаймо, маючи нагоду
Це кров і сльози України,
Трагедія її народу.
М. Плотніков
1933 рік немає забуття, як і немає прощення... Геноцид українського народу непоправно підірвав генофонд нації, став проявом нелюдської суті тоталітарного режиму.
Свідчення очевидців Голодомору 1932-1933 років жителів Городищини:
Люта Катерина Федорівна (1925 р.н. м.Городище)
В нашій сім'ї четверо дітей. Мати робила в колгоспі за мисочку чечевиці, батько міняв на хліб материні хустки, їздив аж у Росію. Мене батько влаштував на Донбас, там на шахтах щодня давали порцію супу, за яким стояла довжелезна черга, але я вижила… Батько знов пішов у колгосп, хоча і не хотів, на млин, змітав і приносив борошняний пил.
Теличко Ганна Степанівна (1924 р.н. с.Дирдин)
Сім’я була бідною, батько чоботарював. Коли розпочався голод мама померла. Мені було 8 років сестрі Поліні - 5. В меншої попухли ноги, батько вдалося влаштуватись в МТС, там давали трохи їжі.
Ми збирали на колгоспному полі мерзлу картоплю, робили крохмаль, з листя липи мука була темнувата, а цвіту акації була біла. Улюбленим наїдком дітей був молочай, розтирали його руками і приспівували «Молочай, молочай в кізяки його вкачай, а з кізяків в молоко, щоб добріше було».
Батько дуже переживав за дітей, хотів зберегти нас. Під час жнив йшли затяжні дощі, вимило картоплини велику і білу, батько впав на коліна і став плакати: «Виживемо!».
Пам’ятаю, коли по сусідству помер чоловік, до хати зайшла його сестра попрощатися і побачила картину від якої знепритомніла.
Дружина зрізала з мертвого чоловіка м’які частини тіла і варила в казані. В голодовку вона вижила, але згодом від докорів дочки повісилась.
Піскова Оксана Прокопівна ( по вуличному Галанка с. Валява)
Тільки у 1975 році жінка відкрила для рідних таємницю кладовища, що з’явилось у неї в дворі у 1933 році.
Цей спогад переповів Антон Пісковий – син Оксани Прокопівни. Оксанин чоловік – Іван був добрим господарем, метикуватим. Придбав двох коней, заробляв добре. В сім'ї росли дванадцять хлопчиків і тринадцята дівчинка. Не хотів Іван віддати коней у колгосп - його вбили, а коней забрали.
В голод опухли і померли діти. Закопувала мати своїх діток у двірному вишняку. Останню дівчинку ховала вже напівжива - голод і похорони витруїли з душі все людське.
Дванадцять могилок і зараз можна побачити біля хати - пустки у Валяві. А де тринадцята ніхто не знає. Старший син Антон приніс дітям гілку акації, діти пересварились, а мати нагримала. Він пішов з дому та й загубився. Балакали, що його вбили і з’їли односельці.
Оксана Прокопівна чудом вижила. Народила сина і померла в 1983 році.
Кажуть, що минуле часто повторюється, якщо його забувають… 1933 рік немає забуття, як і немає прощення...